ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

СЛОВНИК ТОПОНІМІВ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ 9 страница

Предыдущая 5 6 7 8 9 10 111213 14 15 16 17 18 19 20 Следующая

702. Вільшанка – р., п. Жарнівки л. Дністра; протікає біля с. Зелені Курилівці (Нв). Варіанти н.: Ольшанка, Талова, Olszanka, Talowa [СГУ], Ольшанка (Жерновка) [ГССРИ]. Суфіксальна відфлоролексемна н. Паралельну н. виводять від тюркізмів tala – „поляна, степ, відкрита волога рівнина, плоска місцевість” [Е. М. Мурзаєв] або tal – „верба, верболіз” зі значенням „річка з берегами, порослими вербами” [М. Фасмер]. Цього гідрооб’єкта стосується і н. Голова, помилково наведена у СГУ.

703. Вінічéвський – колгосп, Гр. Існував як н. п. у І трет. ХХ ст. біля с. Зверхівці. Відантропонімна н.

704. Вíнницька óбласть – адміністративно-територіальне утворення. Створена у 1935 р. разом із Київською, Одеською, Дніпропетровською та Харківською обл. У 1937 р. Вінницьку область було поділено на Вінницьку та Кам’янець-Подільську, куди й увійшли всі райони сучасної Хмельниччини. Н. складається з ад’єктоніма і АГТ область – „адміністративно-територіальна одиниця, яка є складовою частиною держави” [СУМ].

705. Віногрáдського – х., Вл. Існував у І трет. ХХ ст. біля с. Кржачки (Кущівка). Генітивна посесивна н.

706. Вíнькiвцi – смт., Вн. У II пол. XVI ст. – значне мiст. [ІМІС]. Смт. – з 1957 р. У 1923–1962 рр. i з 1966 р. – рай. ц. Варіанти н.: Vonkowcze (1493), Vonikowcze (1583), Wonkofcze (1630–1650), Winkofcze (ІІ чверть XVIII ст.), Wonkowce (1787), Воньковцы (1805), Вонькiвцi (1926), Затонське (1927–1938), Вiнькiвцi (1938). Патронімічна н., в основі якої – ос. н. Вiнько [Корчагiнець. – 1989. – № 5; Радянське Подiлля. – 1971. – № 79]; пор. також ос. н. Винко (1454). Колишня н. – меморiальна.

707. Віньковéцький райóн – адміністративно-територіальна одиниця, яка існує з 1923 р. (крім 1962–1966 рр.). У 1927–1938 рр. – Затонський район. Центр – смт. Віньківці (Вн.). У складі району у різні роки нараховувалося: 19 сільрад та 51 н. п. (1926), 37 сільрад та 54 н. п. (1946), 18 сільрад, 1 смт. та 40 сіл (1962), 15 сільрад, 1 смт. та 35 сіл (1987), 1 селищна рада, 17 сільрад, 1 смт. та 35 сіл (2004). Загальна площа становить 600 кв. км. Н. складається з ад’єктоніма і АГТ район (див. № 49).

708–712.80, 82, 85, 88, 89 верстá Проскурівської лíнії– зал. б., Хм. Як н. п. зареєстровані у 1926 р. Локативні числівниково-прикметниково-іменникові н.-сл.-сп.

713. 87 верстá Проскурівської лíнії– півкас., Хм. Як н. п. зареєстрована у 1926 р. Н. – див. № 708.

714. Вíтківці– с., Км, Звл. Варіанти н.: Voythkowcze (1448), Войтковцы (1530), Woikowce (1630–1650), Witkowce (1661), Woytkowce (1775), Woytowce (1789), Ватковцы (1800), Видковцы (1855), Войтовцы (1888), Видковцы, Витковцы (1889), Вітківці (1926). С. Д. Бабишин виводить н. від апелятива війт, що суперечить початковій формі н. На нашу думку, патронімічна н.; пор. ос. н. Войтко, Витко ← Витомир (1185), Війт, Воит (1359).

715. Вíтовка – x., Км. Існував у XVIII – I пол. XIX ст. Варіанти н.: kor. w-o Witta (1784), kor. generala Witte (1787), Wituwka (1789), Витовка (1805), Witowka (1820). Усi варiанти н. – посесивні.

716. Вітóмського– х., Сс. Існував у І трет. ХХ ст. біля с. Адампіль. Генітивна посесивна н.

717. Вітрáк – х., Сл. Існував у ХІХ – І трет. ХХ ст. біля с. Малий Правутин. Варіанти н.: ур.Вhтряная мельн. (1899), Вітрак (1926). Локативна н., мотивована ойконімізованим апелятивом.

718. Віцéнтівка– с., Дн. Виникло у ХІХ ст., зараз – західна частина с. Держанівка. Варіанти н.: с. Винцентовка (1862), Вицентовка (1914), Віцентівка (1926). Посесивна н. (присвоєна в честь дунаєвецького і голозубинецького власника [В. С. Прокопчук] ).

719. Влашáнівка – с., Із, Сах. Відоме з 1629 р. [О. І. Баранович]. Варіанти н.: Улашановка (1855), Влашеновка (1878), Ulaszanowka (1880), Влашановка (1892), Влашанівка (1926). Відантропонімна н.; пор. ос. н. Влашин (1207), Влашко (1454).

720. Вмивальня – р., п. Хомори п. Случі п. Горині п. Прип’яті п. Дніпра; протікає через м. Полонне [СГУ]. Мотивація н. невідома, можливо, в основі н. – дієслово вмивати.

721. Вовк – р., п. Південного Бугу; протікає через н. п. Нижні Вовківці, Розсоша, Ружичанка, Шумівці, Колибань (Хм), Нижнє, Черешенька (Др), Снітівка, Рудня і Летичів (Лт). Варіанти н.: Волк, Волкъ, Wołk, Wowk [СГУ]. Довжина – 82 км [КРВУ]. Походження н. остаточно не встановлено. Етимологічні гіпотези: 1) від зоолексеми вовк; 2) від індоєвропейського velk – „тягти, волокти” [ЕСУМ]; пор. ГТ вовчик, вовчок – „напівкругла балка чи яр” [М. Т. Янко]. Див. також №№ 674, 3182.

722. Вовкíвня – х., Сл. Існував на поч. ХХ ст. як н. п. Волковня. В основі н. – апелятив вовківня зі значенням „пастка, яма для виловлювання вовків”; „холодне житло” [СУМ].

723. Вóвківці – зал. ст., Хм. Існує з І трет. ХХ ст. Варіанти н.: з. б. 127 верста Шепетівської лінії (1926), Волковцы (1992). Трансойконімна н. (див. № 3182). Варіант н. – локативне числівниково-прикметниково-іменникове сл.-сп.

724. Вóвківці – с., Тф, Чов. Варіанти н.: Волчковцы (1518), Wolzkowze (1518), Волковцы (1857), Вовківці (1926). В основі н. – прізвище поміщиків Волковських, які заснували і довгий час володіли с. [І. А. Стасюк]; пор. також ос. н. Волчко (1393); Волкъ, Вовк (1618).

725. Вóвківці – с., Шп, Вов. Відоме з 1629 р. [О. І. Баранович]. Варіанти н.: Wolkowze (1789), Волковцы (1911), Вовківці (1926). Патронімічна н., в основі якої – ос. н. Волчковъ, Волкъ, Вовк (1618).

726. Вовкíвчики – с., Шп, Вов. Варіанти н.: Волковчики (1892), д. Волковчикъ (1910), Вовківчики (1926). Відойконімна демінутивна н. (див. № 725).

727. Вовкове – ур. в смт. Вовковинці (Др). Варіант н.: Волкове. Знайдено залишки давнього с. Сітанове [М. Т. Янко]. Відзоолексемна н.

728. Вовковинéцький райóн – адміністративно-територіальна одиниця, яка існувала в 1923–1931 та 1935–1959 рр. Центр – смт. Вовковинці (Др.). У складі району у різні роки нараховувалося: 18 сільрад та 125 н. п. (1926), 21 сільрада та 34 н. п. (1946). Загальна площа становила 385 кв. км. Н. складається з ад’єктоніма і АГТ район (див. № 49).

729. Вовковúнці – смт., Др. Засноване у 60-х рр. XVI ст. шляхтичами Мацьком i Миколою Лазаренками в ур. Вовковиї. Iменувалося мiст., хоча привілеїв на самоврядування не отримувало [В. К. Гульдман]. Смт. – з 1956 р., у 1923–1931, 1935–1959 рр. – рай. ц. Варіанти н.: Volkovya (1493), Волковинцы (1530), Wolkowinicze (1507), Wolkowinczy (1552), Volkowyncze (1559), Wolkowincze (1564), Wolkowince (1661), Волковцы (1800), Волковичи (1855), с. Волковинцi (1926). С. Д. Бабишин вважає н. посесивною: с. було власністю поміщиків Вовковинських (XVI ст.), пор. ос. н. Волк (1200). Можливо, н. відмікротопонімна: ур. Вовковиї – „мiсце, де виють вовки”; вовковинцi – „тi, що оселилися на Вовковиях” [Радянське Подiлля. – 1970. – № 222].

730. Вовкотрýбівка– передмістя, Км. Як н. п. існувало у ХІХ – І трет. ХХ ст., злилося із с. Оринин. Варіанти н.: Волкотробувка (1862), Волкотрубы (Кутрубивка) (1894), Вовкотрубівка (1926). Відгідронімна н.: пор. р. Вовкотрубівка [С. Д. Бабишин]. На нашу думку, зоофорна квалітативна н. з частково метафоричним значенням.

731. Вóвча Горá – с., Хм, Чоо. Варіанти н.: Wilcza Gora (1784), х. Волчья Гребля, Волчья-Гора (1889), передм. Вовча Гора (1926). Вiдмiкротопонімна н. [С. Д. Бабишин], до складу якої входять відзоолексемний прикметник і ГТ.

732. Вовчáнське –болото, яке знаходиться в долині р. Вовк (Др). Площа – 1200 га [ППХ]. Відгідронімна н.

733. Вóвче– с., Яр. Існувало із XVІІ до поч. ХХ ст. біля с. Шарівка. Варіанти н.: Wolcza (1661), Wilcza Grobla (1784), Wilcza (1787), д. Волчья Гребля (1862), Вильча Гребля (1888), д. Волчья (1905), Волчье (1914). Відмікротопонімна н., що внаслідок усічення ГТ набула вигляду зоофорної.

734. Вовчок – р., п. Вовка, п. Південного Бугу; протікає через н. п. Антонівці, Вихилівка, Пасічна, Михайлівка (Яр), Маниківці (Др). Варіанти н.: Волчекъ, Волчокъ, Вовчок [СГУ]. Довжина – 39 км [КРВУ]. Демінутивна відгідронімна н. (див. також № 729).

735. Вогнен – ур. біля с. Патринці (Км), у якому знайдено залишки трипільського пос. [І. С. Винокур]. На нашу думку, н. пов’язана із випалюванням певної території.

736. Вóдúчки – с., Бл, Суш. Варіанти н.: Водычки (1681), Wodyczky (1789), Водочка (1855), Wodyczki (1872), Водички (1899). За С. Д. Бабишиним, н. вказує на пологу місцевість із великою кількістю джерел. Також можливе відантропонімне походження н.; пор. ос. н. Водичка [Н. М. Тупиков].

737. Вóдúчки – с., Хм, Вод. Варіанти н.: Waudaulowy (1630–1650), Wodzinki (1661), Wodziczki (1667), Wodyczki (1789), Водички (1805), Водинки (поч. ХІХ ст.), Водычки (1888). Н. – див. № 736.

738. Водокáчка – водокачка, Вл. Як н. п. зареєстрована біля с. Війтівці у 1926 р. В основі н. – апелятив водокачка зі значенням „споруда з насосами для подавання води у водогін, паровози тощо”.

739. Водокáчка – х., Вл. Як н. п. зареєстрований у 1926 р. біля с. Користова. Н. – див. № 738.

740. Водокáчка – х., Вл. Як н. п. зареєстрований у 1926 р. Н. – див. № 738.

741. Водокáчка – х., Др. Як н. п. зареєстрований у 1926 р. Н. – див. № 738.

742. Водокáчка – х., Хм. Як н. п. зареєстрований у 1926 р. Н. – див. № 738.

743. Водокáчка залізнúчна – водокачка, Др. Як н. п. зареєстрована у 1926 р. Н.-сл.-сп. поєднує АГТ (див. № 738) і квалітативний прикметник.

744. Водокáчка залізнúчна – водокачка, Шп. Як н. п. зареєстрована у 1926 р. біля с. Траулин. Н. – див. № 743.

745. Водянá– х., Др. Існував у І трет. ХХ ст. біля с. Волоське. Відмікротопонімна н. з квалітативним значенням.

746. Водянá– х., Др. Існував у І трет. ХХ ст. біля с. Кальна. Н. – див. № 745.

747. Водянá– х., Др. Існував у І трет. ХХ ст. біля с. Клопотівці. Н. – див. № 745.

748. Вóйкове – с., Тф. Заснований у 1926–1927 рр. під н. Войкове (частина жителів с. Гальчинці переселилася на х. поблизу колишнього кордону з Польщею [І. А. Стасюк] ). У 1987 р. знято з обл. н. п. у зв’язку з переселенням жителів у с. Гальчинці. Меморіальна н. на честь убитого у Варшаві у 1927 р. радянського посла П. Войкова.

749. Войтків ліс– ліс. ст., Яр. Як н. п. зареєстрований у 1926 р. Віддримонімна н.

750. Войціхíвського –х., Сс. Існував у І трет. ХХ ст. біля смт. Стара Синява. Генітивна посесивна н.

751. Войцехóвка – х., Хм. Існував у XIX ст. Варіанти н.: Woyciechowka (1820), х. Войцеховка (1862). Відантропонімна посесивна н.; пор. ос. н. Войтех (1598).

752. Вокзáльний посíлок на пасовúщі при м. Полóнному – посілок, Пл. Як н. п. зареєстрований у 1899 р. Н.-сл.-сп. поєднує прикметник, АГТ, ГТ та ойконім.

753. Волúнська височинá– височина, розташована на півночі Хмельницької області (а також на півдні Волинської та Рівненської, півночі Львівської та Тернопільської областей). Висоти – до 329 м. Н. складається з ад’єктоніма та ГТ височина – „підвищена частина суші (від 200 до 600 м), що має подекуди рівну, а частіше хвилясту поверхню, розчленовану долинами, балками, ярами” [СУМ].

754. Волúнська губéрнія– губернія. Після третього поділу Польщі, у 1795 р., відбулися чергові зміни адміністративно-територіального устрою і утворено Волинське, Брацлавське і Подільське намісництва. Указом царського уряду 1796 р. намісництва було ліквідовано, а замість них у 1797 р. утворено Київську, Волинську і Подільську губернії. Волинська губернія у своєму складі нараховувала 12 повітів, які, у свою чергу, поділялися на стани та волості. Населені пункти північної Хмельниччини належали до Заславського, Новоград-Волинського, Кременецького, Острозького та Старокостянтинівського повітів. Старокостянтинівський повіт протягом 1795–1804 рр. перебував у складі Подільської губернії. До Волинської губернії входила територія сучасних Білогірського, Ізяславського, Красилівського, Полонського, Славутського, Старокостянтинівського, Теофіпольського, Шепетівського і частково Волочиського районів, а також окремих населених пунктів Старосинявського району. У 1804 р. Волинська губернія (разом із Київською та Подільською) стала складовою частиною Південно-Західного краю, або Київського генерал-губернаторства, як на той час називалася уся Правобережна Україна, що перебувала під владою Російської імперії. Межа між Волинською та Подільською губерніями проходила річками Медведівка та Бужок і залишалася майже незмінною до початку ХХ ст. [П. М. Батюшков, О. Пажимський, С. В. Трубчанінов]. У 1925 р. губернія була реорганізована. Н. складається з ад’єктоніма та АГТ губернія – „з поч. XVIII ст. і до 1929 р. – основна адміністративно-територіальна одиниця” [СУМ].

755. Волúнське воєвóдство– адміністративно-територіальне утворення. Після Кревської унії 1385 р. на українських землях протягом 1432–1635 рр. поширився адміністративно-територіальний устрій, тобто поділ на воєводства, який зародився у Польщі ще у І чверті ХІV ст. Кожна земля ділилася на повіти і волості, кількість і межі яких не завжди були стабільними. На кінець ХV ст. територія Волині поділялася на три повіти – Луцький, Володимирський та Кременецький. Краєзнавці припускають, що, крім трьох великих повітів, існували й менші, зокрема Полонський повіт [П. М. Сас, С. В. Трубчанінов]. Такий адміністративний поділ на українських землях проіснував до 60-х років ХVІ ст. На Віленському сеймі 1565 р. було запропоновано реорганізувати старі та утворити нові воєводства. У 1566 р. князеві Олександру Федоровичу Чорторийському було видано привілей „на воеводство земли Волынской”. Розташовувалося воєводство у басейні правих приток Прип’яті – Турії, Стиру, Горині. Істотні зміни у повітовий поділ воєводств було внесено восени 1791 року сеймом Речі Посполитої. Волинське воєводство поділялося на шість повітів: Володимиро-Чернігівський, Володимиро-Новгородський, Луцький, Кременецький, Горинський і Надслуцький (до трьох останніх входила територія сучасної Північної Хмельниччини). Повітовими центрами там були Кременець, Рівне, Красилів). Кожен повіт складався з католицьких приходів як територіальних одиниць, а кожен приход мав певну кількість поселень. Влітку 1792 року нову адміністративно-територіальну реформу було анульовано і відновлено старий поділ на повіти [М. Г. Крикун]. Н. складається з ад’єктоніма та АГТ воєводство – „адміністративно-територіальна одиниця Польщі; округ, яким керував воєвода” [СУМ].

756. Волúнське князíвство– політично-територіальне утворення. Склалося у ІІ пол. ХІ ст. навколо м. Володимир-Волинський і мало н. Волинське удільне князівство. Остаточно сформувалося у ІІ пол. ХІІІ – І пол. ХІV ст. як Волинське князівство. Південний кордон князівства проходив верхів’ями Південного Бугу і Бужка, східний – річками Случ і Горинь, які здавна були кордоном між Волинню і Київщиною; на заході територія межувала з Польщею [О. Андріяшев, О. Пажимський]. Туди входила і територія сучасної Північної Хмельниччини (Південно-Східна Волинь). Н. складається з ад’єктоніма та АГТ князівство – „територія, якою управляв князь” [СУМ]. Варіант н. ускладнювався прикметником, мотивованим АГТ уділ – „князівське володіння в давній Русі” [СУМ].

757. Волúнь (Волúнська земля́́)– давньосхіднослов’янська історико-географічна область на північному заході країни, у басейні правих приток Прип’яті і верхів’я Західного Бугу, що охоплює сучасну Волинську, Рівненську, Житомирську та північну частину Хмельницької областей, східну частину Хелмського та Замойського воєводств Польщі. Перша згадка – у 1077 р. Походження хороніма точно не встановлено. Були різні гіпотези щодо тлумачення н.: 1) н. мотивована антропонімом; 2) в основі н. – зоолексема віл [В. А. Ніконов]. О. Шахматов виводить н. від valhuni – „країна волохів”, що малоймовірно. Найчастіше етнонім пов’язують із н. міста Велыня, Волыня, Велынь, що існувало у той період [О. М. Андріяшев]. Сучасні топонімісти виводять н. від польс. vol – „пташине воло” зі значенням „горбиста місцевість”. В основі – праслов. *vole(s)mel зі значенням „воло, підгруддя”. Н. утворена за допомогою староукр. суфікса -инь (пор. Горинь) [М. Т. Янко].

758. Вóлицький ліс – ліс. ст, Кр. Як н. п. зареєстрована у 1926 р. біля с. Волиця Вонсовича (Волиця Друга). Відмікротопонімна н.

759. Вóлицько-Дубúщський – призавгосп, Кр. Як н. п. зареєстрований біля с. Волиця-Дубищська у 1926 р. Локативна відойконімна н. (див. № 760).

760. Вóлиця – с., Кр, Вол. Варіанти н.: Дубища другія (1517), Dubiszczo na Polnoy (1545), Маленькая Воличка (1593), Woliža (1789), Волица Дубинска (1850), Волица Дубиска (1855), Волица Дубисская,Волица Дубинская (1899), Волиця-Дубищська (1926), Волиця (1946). За переказами, колись було міст. Дубищо, спалене у середині ХVI ст. татарами, на місці якого виросли дуби. Селяни ховалися в урочищі, де утворили с. Маленька Воличка, яке об’єдналося із залишками с. Дубищи. Згодом об’єднані селища було названо Волиця-Дубищська або Дубиська [М. І. Теодорович]. Сучасна н. мотивована ГТ волиця, який утворився від слова „воля”: селяни, заселяючи нові території, користувалися певними пільгами, мали волю, волицю, хоча й дуже короткочасну. Волиці характерні для Волині, а для Поділля – слобідки, що мають таке саме значення. Лінією розмежування н. п. із цими назвами є р. Случ [С. Д. Бабишин]; пор. також АГТ волиця – „село з вiльними поселенцями” [К. С. Баценко]. Колишня н. – трансойконімна (див. № 1387), зоофорна, ускладнена локативною сполукою слів.

761. Вóлиця – с., Сл, Вол. Варіанти н.: Волыца (1593), Woliža (1789), Волька (1855), дер. Вулька (1899), Волька (1921), Вулька (1926), Волиця (1946). Н. – див. № 760.

762. Вóлиця – с., Тф, Вол. Варіанти н.: Волица Минцова (ХVІ ст.), Волица Ляховецкая (Малая) (1855), д. Волица Ляховецк. (1899), Волиця Ляховецьк. (1926), Волиця (1946). Н. – див. № 760. Раніше н. ускладнювалася антропонімом, квалітативним прикметником та ад’єктонімом, оскільки пос. багато років було у складі Ляховецької волості [І. А. Стасюк].

763. Вóлиця– с., Хм, Маш. Варіанти н.: Wolica (1661), Волица (1805), Волицы (поч. XIX ст.), Волиця (1926), Плоскове (1965), Плосковое (1979). У 1992 р. зафіксоване як Плосковое, у 2004 р. – як Волиця. В основі теперішньої н. – АГТ воля, волиця (див. № 760). Паралельна н. – вiдгiдронімна (див. № 3596).

764. Вóлиця Дрýга – с., Кр, Мкл. Відоме з 1629 р. [О. І. Баранович]. Варіанти н.: Woliža (1789), Волица Воловичи (1855), Волица Вонсовича (1892), Воля Вонсовича (1901), В.-Вонсовичі (1926), Волиця (1946), Волиця Друга (1960). Н. – див. № 760. Колишній варіант н. ускладнювався антропонімом, вказуючи на належність пос. поміщику Вонсовичу [М. І. Теодорович]. Сучасний варіант н. ускладнюється диференційним числівником.

765. Вóлиця-Керекéшина – с., Ск, Вкр. Варіанти н.: Волица (1593), Волица-Керекешина (1778), Волица-Керекешевская (1850), Woliźa Kierekierźyńa (1890), Волица-Керекешина (1894), Волиця Керекешинська (1926), Волиця-Керекешина (1946). Є відомості, що С. Керекеша був посесором уже в 1713 р., очевидно, перейменування пос. відбулося у І чверті ХVІІІ ст. [М. І. Теодорович]. Див. також № 760.

766. Вóлиця-Польовá – с., Тф, Впл. Варіанти н.: Волица Хаецъкого (1593), Волица Полевая (1855), Woliza Polewa (1881), Волиця-Польова (1926). Пос. було засноване на безлісому рівнинному полі, і щоб відрізнити його від інших однойменних денотатів, використали прикметник польова [І. А. Стасюк]. Колишній варіант н. вказує на власника пос. Див. також № 760.

767. Волóдарівка – с., Ск. Як н. п. зареєстроване у 1946 р. У 1960 р. приєднане до с. Старий Остропіль. Меморіальна н. (в честь земляка-революціонера В. Володарського, вбитого у 1918 р. [С. Д. Бабишин] ).

768. Волóва –корчма, Нв. Як н. п. зареєстроване у 1893 р. Посесивна н., мотивована прізвиськом власника.

769. Волóва Грядка – ур., Шп. Існувало у ХІХ – І чверті ХХ ст. Варіанти н.: Воловая-Гребля (1899), Валовая Грядка (1910). В основі н. – зоофорний прикметник та апелятив у значенні ГТ.

770. Володúмирівка – х., Кр. Існував біля с. Велика Медведівка. Варіанти н.: висел.Владимирівка (1926), Володимирівка (1946). Відантропонімна посесивна н.; пор. ос. н. Володимир [Б. Д. Грінченко].

771. Волóка – ур., Сл. Зафіксоване у ХІХ ст. в лісах між с. Голики та с. Комини. Відмікротопонімна н., в основі якої – ГТ волóка зі значенням „ділянка землі площею близько 16,8 га (на Україні, у Польщі, Литві, Білорусії у другій половині ХV–XVII ст.)” [СУМ].

772. Волóсiвцi – с., Лт, Влс. Варіанти н.: Volossowcze (1493), Wolоsowcze (1530–1542), Wolоsowce (1661), Volоsowce (1704), Волосовцы (1800), Волосiвцi (1926). С. Д. Бабишин виводить н. від етноніма волохи – „молдавани, румуни”. На нашу думку, н. патронімічна, в основі якої – д.-р. ос. н. Волос (1134), Volos, Wolos (1230).

773. Волóське– с., Др, Вол. Засноване у 1431 р. [ІМІС]. З офіційних джерел відоме із XVІІ ст. Варіанти н.: Karasczynce (1630–1650), Karaczynce Woloskie (1784), Волоские Карачинцы (1800), Вoлоские Каричинцы (1805), Woloskie Karyczynce (1820), Шляховые Карыченцы (Волоские) (1862), Каричинцы-Шляховые (1888), Каричинцы Волоские (1893), Каричинцы Волоские, иначе Шляховые (1905), Волоскі-Коричинці (Шляхові-Коричинці) (1926), Волоські-Кориченці (1938), Коричинці (1956), Волоські Коричинці (1960), Волоське (1967), Волоское (1976). Колишня н. – трансойконімна (див. № 2194). В основі сучасної н. – відетнонімний прикметник; пор. волохи – „молдавани, румуни” [С. Д. Бабишин]. Н. ускладнювалася локативним прикметником.

774. Волочúськ – м., Вл. У 1557 р. князі Збаразькі отримали право закладання у Волочиську містечка. Із 1722 р. – міст.; з 1569 р. до 1923 рр. – вол. ц.; із 1923 р. – р. ц.; із 1956 р. – смт. У 1970 р. Волочиськ віднесено до категорії міст районного підпорядкування. Варіанти н.: Волочища (1463), Volocziscza (1518), Волочиски (1545), Wlocziscze (1583), Wolocziscze (1630), Woloczisza (1696), Woloczusza (1781), Woloczyska (1765), Волочискъ (1850), Woloczyck (1867), Волочиска (1901), Волочиск (1921), Волочиськ (1925). Мандрівник Ульріх фон Вердум зазначав, що міст. зветься Волощище. Можливо, н. походить від перших поселенців – волохів (що прибули з Волощини і поселилися тут) [Зоря. – 1988. – № 68]. Проте більш імовірно, що це локативна відмікротопонімна н., утворена від дієслова волочити, в основі якого – ГТ волок зі значенням „назва місця найближчого зближення двох судноплавних річок, де суходолом перетягали від однієї до другої човни та вантажі” [СУМ]. За часів Галицько-Волинського князівства і в наступні віки тут проходив торговельний шлях із Заходу на Схід. Волок знаходився між рр. Збруч і Південний Буг. Човни волочили зі Збруча у Случ і з неї у Бужок [М. І. Теодорович].

775. Волочúськ (151 в. Проск. л.) – зал. ст., Вл. Існувала з середини ХІХ ст. Варіанти н.: Ст. ж. дор.“Волочискъ” (1869), Волочиськ (151 в. Проск. л.) (1925). Трансойконімна н. Варіант н. – локативне числівниково-прикметниково-іменникове сл.-сп.

Предыдущая 5 6 7 8 9 10 111213 14 15 16 17 18 19 20 Следующая