ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

ІСТОРІЯ ЗАСЕЛЕННЯ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ І ДИНАМІКА ОЙКОНІМНОГО ПРОЦЕСУ

Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 Следующая

Для кожного історичного періоду розвитку суспільства характерним є набір схожих або відмінних мовних рис, які і частково збігаються з попереднім періодом, і водночас помітно відрізняються від нього. Найбільш глибоко ця закономірність відбивається в ономастиці, зокрема в ойконімії. Власні назви поселень є достовірним джерелом історичної та мовної інформації, через те що ономастична лексика завжди реагує на вплив суспільно-політичних, соціальних та культурних факторів. Саме такі номінації є „продуктом певних часових фаз номінації з їх стандартами і моделями, певного відтинку історії краю з його заселюваннями та переміщеннями населення і тих мов, що давали життя топонімам” [Франко 1990: 29].

Топонімійна система Хмельниччини під впливом різних епох зазнавала постійних змін. Завдяки цьому кожний мовний та історичний період мав свій онімний простір, на який впливали лінгвальні та екстралінгвальні фактори. Оскільки топонімія сприяє поглибленому розумінню історії життя народу, формування топонімікону Хмельницької області слід розглядати в діахронічному аспекті.

Територія Хмельниччини була заселена ще в добу палеоліту (300 тис. років тому). Про це свідчать рештки однієї з найдавніших в Україні стоянок первісних людей раннього палеоліту, які збереглися біля колишнього с. Лука-Врубловецька (Кам’янець-Подільський район). Понад 30 поселень доби пізнього палеоліту (40–13 тис. років тому) виявлені на берегах Дністра та його лівих приток. Залишки 4 городищ епохи палеоліту (400–12 тис. років тому) знайдено у північних районах області.

У VI–IV тис. до н. е. племена, які заселяли сучасну Хмельниччину, вступили у фазу неоліту. Неолітичні поселення, яких виявлено 13, розташовувалися в межиріччі Горині і Дніпра на річкових плато, широких берегах та в балках передусім на території сучасних Ізяславського та Славутського районів.

Племена трипільської культури (IV–III тис. до н. е.) проживали переважно в долинах Південного Бугу, Дністра та їхніх приток. Трипільці вперше почали споруджувати добре сплановані „протоміста” і „протофортеці” [Півторак 1993: 35]. Поселення переважно розташовувалися на мисоподібних ділянках поблизу річок, в місцях, зручних для оборони (рештки 23 поселень знайдені в Білогірському, Красилівському, Полонському та Старокостянтинівському районах, 20 поселень – на території південних районів сучасної області).

У період міді та бронзи (ІІІ–ІІ тис. до н. е.) особливого поширення набули міграції населення, освоєння нових просторів, витіснення місцевого населення або співжиття і злиття з ним тощо. Зокрема, у кінці ІІІ тис. до н. е. кочові і напівкочові племена Лівобережжя, генетично споріднені з північноіранськими народностями, оволоділи Подністров’ям і Побужжям, але були асимільовані трипільськими племенами. [Півторак 1993: 37]. Археологами виявлено 22 поселення цієї епохи переважно на території сучасних Славутського та Старокостянтинівського районів. Кінець доби міді та бронзи був часом формування слов’янського етносу [Півторак 1993: 41].

Кочуючі племена, які не мали постійного місця проживання, не мали потреби і в їх номінації. З розвитком суспільства першими топонімами ставали звичайні загальні назви: вода, гора, ліс тощо. Такі географічні найменування часто вказували на назву певної групи людей (роду, племені тощо) і були пов’язані з різними надприродними істотами. З’явилися вони, коли почалося освоєння людиною значних територій, набуло поширення землеробство, стали багатшими людська уява та мова. Можливо, з часом топоніми стали характеризувати денотати за кольором, величиною, формою, призначенням тощо.

Поширення заліза в нашому регіоні збігається із так званим скіфським періодом (VІІ–ІV ст.). У другій половині VІІ ст. до н. е. із Північного Причорномор’я прийшли скіфи, які підкорили землеробські племена Лісостепу. Характерною особливістю цього часового проміжку є наявність відомостей про наш край насамперед у працях грецьких учених. Поселення між Бугом і Дністром показані на карті Гекатея Мілетського за 500 років до н. е. Між 455–444 рр. басейни річок Тірас (Дністер) і Гіпаніс (Південний Буг) вивчав Геродот. Всю південну частину сучасної України він назвав Скіфією, хоч населяли її різномовні племена. Серед населених пунктів відзначено місто Петридава (Кам’янець). Археологами виявлено понад 30 городищ цього періоду, розташованих майже в усіх районах досліджуваного регіону.

У ІV ст. до н. е. цими просторами мандрував відомий астроном і географ Клавдій Птолемей. На його карті позначені ріки й озера, горби й височини. На місці Петридави він зобразив місто Клепідаву, показані також міста Ніосс, Вібантарій, Метоній, Іракт, Амадока тощо. Щоправда, поки що археологи жодного названого поселення не знайшли [Дашкевич 1989: 25–26].

На північ від скіфів-орачів, у басейні Горині, знаходять історичні пам’ятки, які належали, як вважають, племенам неврів. Можливо, це змішане етнічне утворення, яке представляє балтійське і праслов’янське населення території українського Полісся [Трубчанінов 1993: 55].

У період воєн європейських племен з Римом за часів імператора Трояна (98–117 рр.) сутички відбувалися й на території сучасного Поділля. Проте римським легіонерам не вдалося поневолити ці землі, і вони, створивши свою міцну провінцію Дакію, даної на північ не пішли. Для захисту чи то римлянами, чи то протослов’янськими племенами були насипані величезні земляні вали, залишки яких збереглися до наших днів під назвою Троянового, або Змієвого валу [Радянське Поділля. – 1970. – № 59].

У перші століття нашої ери на берегах Південного Бугу, Збруча, Горині, Случі було багато слов’янських поселень (рештки 63 поселень черняхівської культури (ІІ–VІ ст. н. е.) зафіксовані на всій території Північної Хмельниччини, крім Старосинявського та Теофіпольського районів). Ці свідчення давності заселення краю і були прамістами та праселами слов’ян, у яких почали зароджуватися основи їхньої державності [Антонович 1901: 32–111: Дов. з арх. 1987: 22–100]. Більшість населених пунктів – це неукріплені селища, розташовані в місцевостях, не захищених природним рельєфом. Із поселень, які займають природно захищені високі берегові миси або відроги корінного берега Дністра, Південного Бугу, Горині, Случі або їхніх приток, внаслідок вигідного розташування через декілька століть виникнуть перші давньосхіднослов’янські міста.

Таким чином, незадокументований період історії ойконімікону досліджуваного регіону представлений залишками майже 500 населених пунктів. Основу їхніх назв, імовірно, становили насамперед географічні терміни, апелятиви на позначення різних особливостей місцевості та найменування керівників (вождів) первісних общин.

Наприкінці першого тисячоліття досліджуваний регіон займали різні племена. Північна межа володінь тиверців доходила до Хотинської височини, а південна – була непостійною. Східними сусідами тиверців були уличі (угличі), з якими тиверці підтримували тісні контакти. На північному сході від тиверців й уличів, біля річок Случ і Горинь, проживали древляни і дуліби-волиняни, на північному заході – дреговичі, на сході – поляни, а на заході – білі хорвати [Онацкий 1913: 80–81]. Племена дулібівстають відомими із VII ст. За свідченням „Повісті временних літ”, західноєвропейських писемних джерел, творів арабських авторів ІХ–Х ст., дуліби, перемігши аварів, утворили Дулібсько-Волинське об’єднання державного типу. Виникнення Дулібського союзу племен було одним із важливих етапів на шляху утворення Київської держави. У зв’язку з тим, що племена розселялися біля р. Буг, вони почали називатися бужанами, а з ІІ половини ІХ ст. – волинянами (походження етноніма пов’язують з назвою міста Велыня, Волыня, Велынь, що існувало у той період). Населення з часом асимілювалося і не мало чітко окреслених меж проживання [Андрияшев 1887: 7; Батюшков 1888: 5–6; Братчиков 1863: 85; Каретников 1905: 21].

У ІІ половині І тис. у східних слов’ян засвідчене зародження ранньофеодальних відносин, що сприяло збільшенню кількості поселень, які розташовувалися на схилах берегів річок, струмків, мокрих балок, на придатних для землеробства чорноземних ґрунтах та пасовищах. З розвитком орного землеробства провідною формою співжиття людей виступали дворища. В його основі „лежить кровний зв’язок, споріднення родичів, об’єднаних спільним патріархальним землеволодінням і, як правило, територіальною цілісністю поселення”. Основою найменування дворищ була назва колективу, який поселявся і засновував його [Купчинський 1981: 28–29]. Назва колективу утворювалася переважно від особового імені кровного родоначальника-батька, який міг бути першим поселенцем дворища. Такі назви за своїм походженням були патронімічними.

Крім відкритих поселень суто сільського типу, споруджувалися й укріплені городища, для яких обирали берегові миси річок та озер або пагорби [Півторак 1993: 67]. Щоправда, при дослідження їх археологами виявилося, що літописці „градами” називали будь-яке укріплення, незалежно від того, було воно общинним центром, феодальним замком чи виконувало інші функції. Баварський географ ІХ ст. повідомляє, що у тиверців було 148, а в уличів – 318 городищ [Тихомиров 1956: 38]. У північних районах області виявлено залишки 35 городищ цього періоду (найбільше – в Білогірському, Ізяславському та Старокостянтинівському районах). Назви городищ VIIІ–ІХ ст. до нас не дійшли. Їхня номінація, ймовірно, відбувалася за тими ж законами, за якими називалися городища.

У 882 р. внаслідок об’єднання Південної і Північної Русі виникла ранньофеодальна держава у східних слов’ян. Південно-Східна Волинь та Південно-Західне Поділля теж увійшли до складу Руської землі (у 883 р. Києвом були підкорені племена деревлян, які проживали на півночі сучасної Хмельниччини; у 981 р. – волинян та бужан, які жили на захід від деревлян; згодом київські князі завоювали південно-західне та південне Поділля, заселене відповідно уличами і тиверцями [Олуйко 2005: 82] ).

Наприкінці ІХ – у Х ст. старі племінні центри перестали існувати; можливо, вони були зруйновані внаслідок боротьби між племінною знаттю та князівською владою [Кучінко 1998: 12]. У цей період „первинною й універсальною формою селитьби було село – неукріплене поселення на противагу градам” [Кихтюк 2000: 10]. Такі населені пункти номінувалися переважно за іменем засновника роду і мали патронімічну форму (Малиничі, Тишевичі, Яремичі).

З метою захисту від ворожих нападів будували так звані гради. З часом вони ставали політичними центрами соціально-економічного життя князівств, адміністративними одиницями, центрами округ. У цих стольних градах укріплялися князі і засновувалися місцеві династії (зокрема Ізяславичі). Імена засновників та власників лягали в основу багатьох ойконімів, наприклад: Гриців, Микулин (1084 р.).

На межі Х–ХІ ст. на території південно-східної Волині на основі укріплених городищ виникають міста як осередки ремесла і торгівлі та адміністративно-політичні центри [Півторак 1993: 68]. Місто у давніх слов’ян – це „територія сімейно-родової общини” [Державин 1940: 147]. Згодом поняття „місто” і „град” стали семантично рівноправними. Часто міста засновувалися на необжитих місцях, неподалік від лісів і пасовищ, де були необхідні умови для промислів і ремесел. Таким поселенням була властива певна побудова: добре укріплений дитинець (фортеця) і прилегле до нього власне місто, оточене ровом і валом. Будувалися вони на підвищеннях із крутими схилами, на мисах, серед боліт, тобто були укріплені природно (зафіксовано понад 10 поселень).

Біля міст могли виникати окремі поселення, які згодом переростали в передмістя, або посади [Тихомиров 1956: 43]. Сучасні дослідження свідчать, що „поряд з містами, в давньоруський час існували й інші типи поселень: общинні центри, феодальні замки, військово-феодальні поселення тощо” [Прищепа 2000: 77].

Набіги печенігів та половців призвели до того, що територія сучасної Хмельниччини мала ослаблений зв’язок із Києвом. Це, а також вступ Київської Русі в епоху феодальної роздробленості сприяло виникненню нових феодальних напівдержав-князівств. Територія Київської Русі поділялася на уділи, де правили князі Рюриковичі або їхні намісники. Згодом на основі уділів виникають удільні князівства. В ХІ ст. Середня Наддністрянщина входила до складу Теребовлянського князівства, із 1141 р. – до Галицького, а у 1199 р. увесь регіон увійшов до Галицько-Волинського князівства [ІМІС 1971: 12]. Південно-Східна Волинь належала до Волинського удільного князівства – політично-територіального утворення, що склалося у другій половині ХІ ст. навколо м. Володимира-Волинського [МСІУ 1997: 94]. Назви територій за племенами поступово змінюються назвами за найважливішими в них містами.

В ХІ – на початку ХІІ ст. на сході Волинської землі як окрема адміністративно-територіальна одиниця виділилася Погорина, за яку вели боротьбу Волинське і Київське князівства. Її столицею спершу був Дорогобуж, а згодом – Пересопниця. У 1170-х рр. на території Погорини утворилося Дорогобузько-Пересопницьке князівство, яке з часом занепало (детальна інформація про нього відсутня). До складу Погорини увійшла частина населених пунктів сучасних Білогірського, Ізяславського та Славутського районів, зокрема Гнійниця, Тихомель. На цій території було збудовано ряд князівських фортець, які стали центрами утвердження князівської влади. У середині ХІІ ст. Погорина відійшла до Володимир-Волинського князівства і втратила своє адміністративне значення [Андрияшев 1887: 38; Крикун 1993: 49; Крип’якевич 1984: 16–18].

У період феодальної роздробленості, коли внаслідок міжусобиць влада київських князів ослабла, а Галицько-Волинське князівство ще не було повністю впорядковане, на їхній межі виникла Болохівська держава – „загадочная Болоховская земля, лежавшая на сhверh нынhшней Подольской и югh Волынской губерній” [Батюшков 1888: 6]. В Іпатіївському літописі [Полн. собр. лет., 1962: ІІ, 398] під 1150 роком вперше згадується м. Болохів (на думку краєзнавців, це сучасне м. Любар Житомирської області). За даними дослідників, Болохівщина розташовувалася у верхів’ях Південного Бугу, по Случі і Тетереву. На її території розміщені сучасні Деражнянський, Летичівський, Старокостянтинівський і Старосинявський райони, східна частина Красилівського і Хмельницького районів Хмельницької області, а також низка районів теперішніх Вінницької та Житомирської областей.

Болохівське удільне князівство проіснувало до середини ХІІІ ст. і було зруйноване Данилом Галицьким за непокору та зв’язки з татарами: скориставшись татарськими погромами, болохівці вчинили спробу вийти з-під влади волинських князів. У літописах згадуються такі болохівські міста, як Білобережжя, Губин, Кобудь (Ікобудь), Микулин, Чернятин [Антонович 1918: 22; Батюшков 1888: 6; Винокур 1985: 103–104; Крикун 1993: 49; Паска 2000: 72; Прищепа 2000: 76; Трубчанінов 1993: 94; Якубовський 1980: 142–144].

На території Дністровсько-Бузького та Случе-Горинського межиріч виявлено понад сотню городищ, які є залишками літописних давньоруських міст, замків феодалів та військових фортець. Найбільше їх локалізовано у Кам’янець-Подільськомку, Полонському, Старокостянтинівському та Шепетівському районах. Переважна кількість літописних міст існує й досі (хоча деякі ойконіми фонетично видозмінені); це, зокрема: Полонне (966 р.), Гриців (ХІ ст.), Кам’янець (1062 р.), Микулин (1084 р.), Заславль (1127 р.), Котельниця (1143 р.), Ушиця (1144 р.), Божський, або Божеськ (1146 р.), Межибіжжя, або Межибужжя (1146 р.), Гнойна (1152 р.), Бакота (1241 р.), Губин (1241 р.), Колесна (1248 р.), Чернятин (1257 р.), Михнів (ХІІІ ст.). Не ідентифіковано поселення з назвами Данилів, Кобудь, Лебедин.

Населені пункти іноді ставали градами (тобто обносилися укріпленнями) вже після тривалого існування їх у якості незахищеного села. Навколо украплення виникали окремі поселення, які пізніше перетворилися у передмістя, або посади. Міста ставали центрами навколишньої землеробської округи, яка обслуговувалася міським ремеслом і торгівлею. В основу найменувань таких населених пунктів лягали не тільки антропоніми, а й гідроніми, часто бралися до уваги особливості поселень, навколишня місцевість, що збільшило частку відапелятивних назв у тодішньому ойконіміконі.

Багато елементів давньоруської територіальної структури Волині і Поділля збереглося до нашого часу; зокрема конфігурація сучасних адміністративних районів збігається з межами колишніх сотень-волостей, які складалися із „власне міста та його сільськогосподарської округи площею близько 1 тис. квадратних кілометрів” [Панишко 1995: 50–51].

У цей період у літописах з’являється згадка про волость (під цим терміном розуміли „окреме феодальне князівство або його частину; окрему область князівства, виділену для управління певній особі; земельне володіння одного з синів удільного князя; нерухоме майно, яке належало землевласнику” [Бондаревський 1961: 13]. Центром волосної організації було значне поселення, переважно велике село.

Поряд із волостю існувала друга територіальна одиниця – стан. Спочатку стан визначали як „місце стоянки князя або його представника під час збирання дані”, згодом – як „сукупність певної кількості населених місць і пустищ, не об’єднаних ніякою організацією, що належали різним власникам на різних правах і складали одне ціле лише в територіальному плані” [Тихомиров 1962: 29].

Давньосхіднослов’янського походження і слово повіт („уезд”), що означало, мабуть, територію, яку об’їжджав князь для збирання податків. М. М. Тихомиров вважає, що територія повітів складалася на основі колишніх феодальних володінь, завдяки чому можна відновити конфігурацію того чи іншого удільного князівства. Центрами повітів були більш-менш значні міста.

У 1226 р. в літописах вперше згадується Пониззя як територія, розташована по середній течії Дністра та його лівих приток Ушиці, Смотрича, Збруча й Серету. Центром Пониззя була Бакота. Таким чином, „у ХІІ–ХІІІ ст. на території краю склалося два автономних утворення – Пониззя і Болохівська земля” [Олуйко 2005: 101].

У 1241 р. на територію Правобережної України вторглися монголо-татари, панування яких тут тривало протягом століття. Болохівські князі й Бакотська округа визнали їхню владу, тому спочатку великих руйнувань на цих землях не було. Після того як Данило Галицький за зраду зруйнував усі Болохівські міста і захопив цю територію, у 1260 р. орда хана Бурундая остаточно зайняла все Поділля і частину Волині. Територія зазнала страшних руйнувань, були знищені цілі поселення, частина яких так і не відродилася. „За населеними пунктами, які виникали на місцях знищених укріплених поселень, інколи закріплялась назва городище. В народі такі городища ще називали окіп, курган, селище, селисько” [Бабишин 1962: 61, 63]. Існували також городища-сховища, які не були заселені постійно, а служили захистом населення від ворогів.

Увівши свою податкову систему, татари переписали населення і розділили територію на округи („тьми”), серед яких виділялись Подолецька, Браславська і Сокальська тьми [АОИЮЗР: т. 11, № 6]. На чолі кожної тьми стояв особливий начальник – темник. Дань збирали отамани, яких, мабуть, обирало саме населення. У внутрішнє життя Пониззя і Побужжя татари не втручалися, тільки б регулярно виплачувалася данина.

Наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. у Східній Європі зміцніло Велике Литовське князівство, яке, скориставшись об’єктивними чинниками (занепад роду галицько-волинських князів, феодальні міжусобиці, загарбання земель Золотою Ордою), у 1362 р. захопило Волинь і Поділля. Власниками території стали сини рідного брата князя Ольгерта Коріата – Юрій, Костянтин, Олександр і Федір. Насамперед Коріатовичі почали відновлювати старі фортеці (Бакота) і будувати нові (Кам’янець, Смотрич). Спочатку центром їхніх володінь (Подільського староства, яке очолював генеральний староста) був Смотрич, а потім столицею став Кам’янець [Олуйко 2005: 106–107; Онацкий 1913: 16–18].

Сприяючи розвитку ремесла і торгівлі, Коріатовичі в 1375 р. підписали грамоту краківським купцям на право вільної торгівлі з Поділлям. Внаслідок цього оживають міста. Центральне місто стоїть на чолі якоїсь землі (її ще можна ототожнити з повітом), а в середині її – містечка („пригороди”). Навколо кожного міста чи містечка розташовується його волость, разом із якою вони є юридичною і поземельною одиницею. Всього у створеному в 1434 р. Подільському воєводстві, що складалося з Кам’янецького, Летичівського і Червоноградського повітів, було зафіксовано у кінці ХV ст. 216 поселень, у ІІ пол. ХVІ ст. – 650, зокрема 66 міст, у 40-х роках ХVІІ ст. – 111 міст. Удільні князівства у 50–60-х роках ХV ст. були реорганізовані у землі і теж поділялися на повіти і волості: Волинська земля – на Луцький, Волинський і Кременецький повіти, а Подільська – на Брацлавський і Вінницький [Олуйко 2005: 107, 110–112].

Сільські населені пункти розмежовуються на вотчини і помістя. Помістями називалися землі, що давалися в тимчасове користування службовим людям, які за видатні заслуги здобули право передавати свої володіння в спадщину, тобто, по суті, помістя перетворювалися на вотчини. Вотчинні володіння розривали свої зв’язки з містом і більше не залежали від нього, водночас місто відокремлювалося від цієї землі [Батюшков 1891: 53–66].

Назви населених пунктів в основному не зазнавали змін. Якщо ж поселення виникало на незаселених землях, назва його здебільшого мотивувалася іменем або прізвищем землевласника, на зразок: Ян Пудло – Пудлівці.

Певний час Придністров’я і Побужжя (за якими з ІІ пол. ХІV ст. закріплюється назва Поділля, або Подільська земля) та Волинь перебували у складі Литовської держави як автономні удільні князівства, але в 1452 р., після смерті князя Свидригайла, уся територія була повністю підкорена [Каретников 1905: 26; Трубчанінов 1994; 6–7].

У період литовського панування вищим ступенем сільської общини була волость, яка об’єднувала не лише села, а й міста, містечка і дворища. Міста, як правило, були волосними центрами. На чолі волостей стояли старости, намісники князів, що призначалися з місцевої знаті [Бондаревський 1961: 14; Заяць 1992: 85].

Після Кревської унії 1385 р. на українських землях протягом 1432–1635 рр. поширився адміністративно-територіальний устрій, який зародився у Польщі. У Польській державі поділ на воєводства відбувся ще у І чверті ХІV ст. Кожна земля ділилася на повіти і волості, кількість і межі яких не завжди були стабільними. Такий адміністративний поділ на українських землях проіснував до 60-х років ХVІ ст. На Віленському сеймі 1565 р. було запропоновано реорганізувати старі та утворити нові воєводства. Подільське воєводство було створене у 1434 р. [Олуйко 2005: 25]. У 1566 р. князеві Олександру Федоровичу Чорторийському було видано привілей „на воеводство земли Волынской”. Розташовувалося воєводство у басейні правих приток Прип’яті – Турії, Стиру, Горині [Крикун 1990: 37; Крикун 1993: 3, 48; МСІУ 1997: 92]. Межа між Волинським та Подільським воєводствами проходила річками Медведівка та Бужок і залишалася майже незмінною до початку ХХ ст. [Пажимський 1997: 203; Трубчанінов 1994: 12].

У період польського панування поділ на міські та сільські населені пункти став більш чітким завдяки магдебурзькому праву, за яким міщани могли самі вирішувати свої справи. Шляхта, що не визнавала влади магістрату як не шляхетського стану, оселялася в передмістя, які мали назву юридика. Юридики існували майже в усіх великих містах краю.

Першими магдебурзьке право отримали Кам’янець (1374 р.), Смотрич (1448 р.), Ярмолинці (1455 р.), Зіньків (1458 р.), Підпилип’я (1510 р.), Летичів (1537 р.), Стара Синява (1543 р.), Горинь-град (Крупець)(1576 р.), Костянтинів (Старокостянтинів)(1561 р.), Ляхівці (Білогір’я)(1583 р.), Шепетівка (кін. ХVІ ст.), Тихомель (1616 р.), Славута (1754 р.), Гриців (ІІ пол. ХVІІ ст.).

До давніх міст за своїм значенням стали наближатися новоутворені містечка – колишні великі села, власники добивалися для них королівських привілеїв (проведення ярмарків і базарів, будівництва перших промислових підприємств із переробки сільськогосподарської продукції): Жванчик, Оринин, Михалпіль (Михайлівка), Літнівці (Нова Ушиця), Лянцкорунь (Зарічанка).

Феодальним містом („городом”) вважалося поселення, в якому нараховувалося не менше кількох десятків ремісників, торгівців, тобто жителів, що займалися промислами (Ізяслав, Старокостянтинів). „Містечками виступали такі населені пункти, у яких торговельно-ремісниче населення відсутнє або складає кілька чоловік” (Берездів, Судилків) [Сас 1989: 18]. Містечок нараховувалося значно більше, ніж міст. Села складалися з невеликих окремих поселень, які згодом об’єднувалися в один населений пункт. До ХV ст. був поширений малодвірний тип поселень. У XV–XVI ст. відбувся масовий перехід до багатодвірних поселень. Окремі дрібні поселення називалися кутками, селищами, частіше – дворищами або землями. Іноді селищами називали сукупність дворищ [Стельмах 1964: 44–45]. Висілки часто носили назву того поселення, з якого виселилася більшість мешканців.

Із кінця XV ст. на територію Волині і Поділля почалися татарські набіги, які супроводжувалися розоренням міст і сіл, спустошенням краю (наприклад, у 1575 р. татари взяли в полон 55 тис. осіб). Внаслідок цього різко зменшилася кількість населення. Щоб привернути сюди переселенців, польські землевласники після кожного татарського набігу оголошували про надання селянам численних воль і свобод, що й відбилося в ойконімії Хмельниччини у назвах Слобода, Слобідка, Волиця, Волька, Вулька. Тому тут збільшувалася кількість поселень, міцніли міста. Так, у Подільському воєводстві у кінці ХV ст. було 216 поселень, у 1583 р. – 602, зокрема 66 міст, у 40-х рр. ХVІІ ст. вже налічувалося 111 міст.

З метою оборони Південно-Східної Волині від татар була створена Кузьминська волость, до складу якої входили північні села сучасного Волочиського району, західна частина Старосинявського, Старокостянтинівського, південна частина Ізяславського, східна і південна частина Білогірського, східна частина Теофіпольського району і вся Красилівщина. Але тут не було об’єднувального центру – замку-фортеці, що не давало можливості організувати належний рівень оборони у середині XVI ст. Після реорганізації Кузьминської волості опорним пунктом захисту від кочівників на півночі сучасної області стає Красилів [Байдич 1998: 135–136].

Протягом XVI ст. процес виникнення нових поселень триває, причому особливою рисою забудови була наявність оборонних укріплень. Населення збільшувалося за рахунок переселенців та втікачів, але у зв’язку з турецько-татарськими набігами його природного приросту не було [Сас 1989: 25]. Через Остропіль, Старокостянтинів, Красилів та Базалію проходили татарські Чорний та Кучманський шляхи. Саме на цій території виникло багато поселень з назвами патронімічного характеру, утвореними за допомогою формантів-івц-і, -инц-і (Дідківці, Яхнівці, Лагодинці, Серединці). Тікаючи від татар, селяни оселялися у важкодоступних місцях і утворювали там поселення, які отримували назву від імені чи прізвища власника або першопоселенця. Це, зокрема, назви із суфіксом -івк-а (Рябіївка, Чепелівка). Частина ойконімів відображала особливості місця поселення (В’язовець, Зелена, Калинівка, Пеньки, Цвітоха). В ойконімії також поширилися складені назви, оскільки біженці та переселенці часто новостворене поселення називали іменем колишнього села, додаючи квалітативний прикметник (Велика Ведмедівка, Велика Шкарівка).

Поглиблення суспільного поділу праці, зростання внутрішнього ринку і активізація товарно-грошових відносин сприяли тому, що, поряд зі старими містами, виникали нові міські поселення зі значною кількістю ремісників. У зв’язку з цим розвивається фільварково-панщинна система господарювання, внаслідок чого утворюються фільварки та хутори (фільварок – це хутір, ферма, заміський дім [Грінченко 1909: IV, 376]; хутір – це невелике поселення постійного проживання, розташоване на віддалених землях [Стельмах 1964: 152] ). Звичайно фільварок створювався в межах одного населеного пункту (переважно містечка або великого села, де був комплекс господарських будівель і проживало багато кріпаків) [Баранович 1959: 76; Стасюк 1993: 14]. Сукупність містечок, сіл, хуторів та фільварків утворювала ключі. Керували цими господарсько-адміністративними одиницями економи, або губернатори. У підпорядкуванні ключів були ставки, пасіки, ліси, за якими наглядали певні люди. Оскільки Південно-Східна Волинь та Поділля мали розвинуте землеробство, то тут найбільше процвітало фільваркове господарство. За свідченням інвентаря 1603 р., у Старокостянтинівському ключі було 89 міщанських фільварків, які часто об’єднували по 2–3 села. Багато фільварків зареєстровано у Ляховецькому ключі (кількість їх постійно змінювалася через татарські напади та шляхетські наїзди), 18 – біля Острополя. Меджибізький ключ нараховував 48 сіл, Зіньківський – 15, Миколаївський – 22, Старосинявський – 21, Гродецький (Городоцький) – лише 3.

Розвиток товарного виробництва сприяв збільшенню кількості підприємств, де переробляли цукрові буряки, ліс, зерно. У другій половині XVI – першій половині XVII ст. значного поширення набули поташні, залізорудні промисли, з’являються ґуральні, броварні, млини. Навколо цих об’єктів виникають поселення, назви яких пов’язані з характером виробництва (Бурта, Гута, Майдан, Папірня). Значного поширення на досліджуваній території ці ойконіми набули у ХІХ ст. (Буда, Майдан, Рудня, Смолярня, Тартак, Цукроварня та ін.).

У цей період зафіксовано села, які мали подвійні назви. Такі ойконімні дуплети могли виникати або внаслідок дозаселення запустілих після татарських набігів сіл, в яких стара назва функціонувала паралельно з новою, або ж при злитті двох сіл (Рудка-Святець, Рудка-Турувка) [Бучко 1966: 97].

У середині XVII ст. в Україні почалася визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. Перемога М. Кривоноса над військами І. Вишневецького та Я. Тишкевича зумовила повстання на півдні Волині і започаткувала становлення тут інституцій Української держави. Почалося масове покозачення селян і міщан та створення ними козацьких полків. До весни 1649 р. на досліджуваній території як адміністративно-територіальні одиниці були сформовані Остропільський та Подільський полки. Ці реєстрові козацькі полки поділялися на сотні та десятки. Територія полку включала населені пункти, де жили козаки; назва давалася від імені міста та містечка, в якому зосереджувалася полкова адміністрація.

Пізніше Богдан Хмельницький теж докладав зусиль для формування на Поділлі українського козацького адміністративно-територіального устрою, зокрема Браславського, Уманського і Вінницького (Кальницького) полків. На основі Подільського полку формувалися Подністровський та Барський полки [Олуйко 2005: 123].

Протягом невеликого періоду в цьому регіоні було ліквідовано велике і середнє панське володіння та фільварково-панщинну систему господарювання; почалося утвердження козацьких господарств фермерського типу. Навесні 1649 р. польський уряд почав наступ на Південно-Східну Волинь та Поділля, і після Зборівського договору ця територія знову відійшла до Речі Посполитої. [Назаренко 1995: 114–117]. За даними І. Крип’якевича, під кінець гетьманства Б. Хмельницького українські війська зайняли прикордонні території Волині, а за гетьманування І. Виговського в Полонному, Заславлі та Старокостянтинові існували козацькі залоги [Крип’якевич 1966: 136; МСІУ 1997: 95].

Після відновлення польсько-шляхетського панування територію краю знову було поділено на повіти і волості, які територіально не були чітко окреслені. Деякі частини воєводства становили староства, тобто королівщини. У XVII ст. почалося різке скорочення королівських володінь і перехід їх у приватну власність, що значно підірвало польську владу на Україні [Компан 1963: 110].

На думку дослідників, на кінець XVII ст. населення Поділля та Південно-Східної Волині значно збільшилося. Цьому сприяли міграції людей із Галичини і Холмщини, де для бідноти були нестерпні умови життя, та переселення з південно-східних воєводств, розорених унаслідок визвольної війни середини XVII ст. і турецько-татарських набігів. Укотре польська шляхта створювала всі умови переселенцям та втікачами за допомогою „воль” та „свобод” [Компан 1963: 60; Маркина 1961: 31]. Велика кількість таких новостворених поселень вимагала диференційного атрибутива, тому і з’являються ойконіми-словосполучення, де в ролі означення виступають ад’єктоніми або посесиви – Слобідка-Чернелівська, Кушнірівська Слобідка, Волиця-Керекешина, Волиця-Вонсовича.

У цей самий період на територію Волині та Поділля тікали російські розкольники-старообрядці, які були прихильниками старих церковних звичаїв і порядків, за що їх переслідував царський уряд. На півдні Поділля цих утікачів називали петрашами, пилипонами або пилипами, тому й засновані ними села мали назви Петраші, Пилипи-Хребтіївські, Пилипи-Олександрівські. Водночас засновувалися російські поселення й з іншими найменуваннями – Москалівка, Російська Буда та ін. [Бабишин 1962: 95].

Вагомими елементами загальної політико-адміністративної системи Речі Посполитої виступали міста, найбільшими з яких були у Подільському воєводстві – Кам’янець-Подільський і Меджибіж, а у Волинському воєводстві – Заславль та Старокостянтинів. У містах-резиденціях королівського і магнатського урядів відновлювалися або будувалися замки і замочки. Зокрема на Поділлі такими були Кам’янець-Подільський, Проскурів, Летичів, Смотрич, Городок, Меджибіж, Жванець, Сатанів, Бедрихів, Новий Костянтинів, Студениця та ін.

У серпні 1672 р. 300-тисячне турецько-татарське військо султана Магомета ІV захопило Кам’янець-Подільський, а потім усе Подільське воєводство. Кам’янецький ейялет, як турки офіційно іменували окуповане Поділля, ділився на чотири ліви, а ліви – на 17 нахій, причому не виключено, що ейялет не включав у себе південно-східну частину Летичівського повіту [Торчинський 1993: 34]. У цей період на території краю почали осідати татари, заснувавши такі поселення, як Татаринка (Тополівка), Татаринці (Правдівка), Татарівка (Веселинівка), Волиця Татарська (Волиця) та ін. [Бабишин 1962: 95–96].

У 1699 р. Поділля було повернене Польщі, й адміністративно-територіальний устрій не зазнавав ніяких змін до кінця XVIІI ст.

У другій половині XVII й особливо у XVIІI ст. посилилося закріпачення селян. Рятуючись від панщини, кріпаки часто тікали і створювали села на так званій займанщині. Виникали такі поселення безсистемно, і їхня номінація відбувалася без домінування певного типу ойконімів. Після виявлення владою поселень видавалися грамоти на володіння цими населеними пунктами новим феодалам, що часто зумовлювало перейменування денотатів [Стельмах 1964: 67]. Так, у XVIII ст. зафіксовано випадки перейменування багатьох поселень у зв’язку зі зміною власника або через інші обставини (Голодьки → Антоніни, Глинники → Аннопіль, Хлопотин → Красностав, Човган → Теофіполь).

Істотні зміни у повітовий поділ воєводств було внесено восени 1791 року сеймом Речі Посполитої. Зокрема Волинське воєводство поділялося на шість повітів: Володимиро-Чернігівський, Володимиро-Новгородський, Луцький, Кременецький, Горинський і Надслуцький (до трьох останніх входила територія сучасної північної Хмельниччини. Повітовими центрами були Кременець, Рівне, Красилів). Кожен повіт складався з католицьких приходів як територіальних одиниць, а кожен приход мав певну кількість поселень. Влітку 1792 р. нову адміністративно-територіальну реформу було анульовано і відновлено старий поділ на повіти [Крикун 1990: 142].

У 1793 р. Правобережна Україна була інкорпорована до складу Російської держави. Для зміцнення своєї влади після другого поділу Польщі царський уряд запровадив новий адміністративно-територіальний устрій. Згідно з указом від 13 квітня 1793 р., Правобережна Україна поділялася на Брацлавське та Ізяславське намісництва, або генерал-губернаторства, і Кам’янецьку область До двох останніх і входила територія сучасної Хмельниччини. Поділ на воєводства був ліквідований. Головним містом Ізяславського намісництва запропоновано було зробити Заславль або Костянтинів. Губернську владу тимчасово було зосереджено у Житомирі. Намісництва за розміром були такими ж, як губернії в Росії, назву свою отримали від способу управління, який зумовлювався окраїнним становищем у державі. Назву область мали деякі адміністративні одиниці, що теж відповідали розмірами губерніям, така назва давалася звичайно новоприєднаним територіям. У тому ж році Кам’янецька область була перейменована в Подільське намісництво, яке складалося з 12 округів (округ відповідав повіту): Кам’янецького, Ушицького, Вербовецького, Грудецького, Зіньківського, Летичівського, Проскурівського, Старокостянтинівського та ін.

Проте такий адміністративний поділ Правобережної України не враховував історичних особливостей окремих регіонів і національного складу населення, не визначав точних меж губерній та повітів. Після третього поділу Польщі, у 1795 р., відбулися чергові зміни адміністративно-територіального устрою і було утворено Волинське, Брацлавське і Подільське намісництва. Указом царського уряду 1796 року намісництва було ліквідовано, а замість них у 1797 р. утворено Київську, Волинську і Подільську губернії (губернія – це спільна назва вищої із місцевих адміністративних одиниць; „простір землі, в межах якого влада безпосередньо підпорядкована центральному уряду” [ЭС: 9А, 840] ). Окремі дослідники стверджують, що Мінська, Ізяславська і Брацлавська губернії були створені ще 25 квітня 1793 р. [Олуйко 2005: 31]. Волинська губернія у своєму складі нараховувала 12 повітів, які, у свою чергу, поділялися на стани та волості. Населені пункти північної Хмельниччини належали до Заславського, Новоград-Волинського, Кременецького, Острозького та Старокостянтинівського повітів. Старокостянтинівський повіт протягом 1795–1804 років перебував у складі Подільської губернії. У Подільській губернії, як і в намісництві, також налічувалося 12 повітів, центром був визначений Кам’янець-Подільський. У 1796–1797 рр. також існували Базалійський, Вербовецький, Грудецький, Зіньківський та інші повіти [Олуйко 2005: 30].

Після того як Брацлавська (у 1796 р.) і Воскресенська (у 1797 р.) губернії були розформовані, до Подільської губернії була віднесена частина їхніх територій, тоді як її північні повіти відійшли до Волинської губернії, зокрема Старокостянтинівський. Після укрупнення повітів, за указом від 6 червня 1804 р., до складу Подільської губернії входили Балтський, Брацлавський, Вінницький, Гайсинський, Кам’янецький, Летичівський, Могилівський, Ольгопільський, Проскурівський, Ушицький, Ямпільський повіти; їхня кількість і межі залишалися незмінними до 1917 р.

Таким чином, територія сучасної Хмельниччини (Південно-Західне Поділля і Південно-Східна Волинь) залишалася у складі Подільської та Волинської губерній аж до їхньої ліквідації у 1925 р.

Починаючи з 1797 року, вагомого значення набуває волость як адміністративно-поліцейський і судовий округ. Для ефективного управління державними селянами для неї встановлювалася певна територія, розмір якої визначався кількістю ревізійних душ. Отже, волость – це сукупність сіл та „деревень”, які підпорядковуються одному голові або волосному старшині. Наприклад, територія Південно-Східної Волині поділялася на 43 волості [Батюшков 1888: 229–235; Кихтюк 2000: 13].

У І пол. ХІХ ст. волості створювалися лише в тих районах губернії, які були населені державними селянами. Всегубернський поділ на волості введено в ході здійснення селянської реформи 1861 р.

Входження Правобережної України до складу Російської імперії після другого поділу Польщі, яка з 1804 р. отримала офіційну назву Південно-Західного краю або Київського генерал-губернаторства (Київська, Волинська й Подільська губернії), фактично якісно майже не змінило характеру поміщицького землеволодіння. Як і протягом попередніх років, значну роль відігравали великі маєтки-ключі, що поділялися на фільварки. Назви їх мотивувалися або ойконімами (від назви найближчого поселення), або антропонімами (від прізвища власника або засновника).

Поряд існували і традиційні сільські поселення, які поділялися на певні групи, назви яких, за різними джерелами, неоднакові: село, сільце („сельцо”, „деревня”, посілок), хутір (виселок, присілок, починок, „односелье”). В енциклопедичному словнику, виданому Ф. А. Брокгаузом та І. А. Єфроном, селом іменувалося поселення, в якому була церква. Сільцем звалося невелике поселення, здебільшого без церкви. Те ж саме значення мало слово „деревня” [ЭС: 29, 368]. Поселення, розташоване на поміщицьких, казенних, монастирських і т. п. землях, користування якими відбувалося за взаємною домовленістю, мало назву посілок. Висілки із сіл, незалежно від кількості дворів, часто називали хуторами. Таке ж саме значення мають терміни присілок і починок (останній був поширений серед російськомовного населення). Слід зазначити, що типологія сільських поселень досить умовна, залежить від часу і території, терміни в офіційному і народному вживанні часто не збігаються. Проте основними можна виділити село, хутір, виселок (присілок).

На відміну від назв сіл, які звичайно походять від імені землевласника, найменування церкви, яка знаходилася в селі, і т. п., хутори (присілки, односілля) зберегли імена своїх першопоселенців. Від них ведуть свій початок численні Іванівки, Василівки тощо [Тихомиров 1962: 30].

Після поділів Польщі, з метою зміцнення своїх позицій на новозахоплених землях, царизм зберіг церковні землеволодіння. Однак у 30-х рр. ХІХ ст. Микола І звелів зробити ревізію маєтків і розробити план ліквідації церковних землеволодінь на Правобережній Україні. Секуляризація церкви затяглася до 1861 р. Незважаючи на це, церква залишилася власником багатьох урочищ, фільварків та хуторів, про що свідчать реєстри населених пунктів 1899, 1906, 1910, 1911 рр. (документи попередніх століть таких поселень майже не фіксували). Зареєстровано близько 2 % назв відагіонімного та відеклезіонімного походження, наприклад: х. Богородицької церкви, Вороновецький православний приход, Церковний посіл, Попова та інші. Центром сільськогосподарського виробництва у більшості церковних маєтків також були фільварки. До середини ХІХ ст. спостерігалася тенденція до збільшення їхньої кількості або зростання обсягів господарства в межах окремого фільварку [Зінченко 1994: 19–47].

У ХІХ ст. почала формуватися хутірська мережа поселень. До її складу входили такі поселення, як власне хутори, колонії, фільварки, населені урочища, присілки, висілки, ферми, лісові сторожки, будки тощо. Хутори закладалися феодалами або багатими селянами на своїх польових землях; переважно це були небагатодвірні поселення. Деякі з них згодом розвинулися до відносно великих поселень, тобто сіл, інші – зникли. На досліджуваній території (станом на 1899 рік у північній Хмельниччині і 1893 р. – у південній) існувало 396 хуторів, назви більшості з них пов’язані з прізвищами їхніх власників, які лягали в основу найменування у формі називного або родового відмінків: Митлевича, Савицького, Яблоновського; Марченко, Черновський, Щерблюк.

У різних місцях, залежно від умов, на заздалегідь призначеному місці („уреченном”) з’явилися малодвірні поселення під назвою урочища (урочище – це природна межа, що відділяє одні земельні угіддя від інших, або ж саме земельне угіддя, відокремлене природною межею від інших місцевостей [ССУМ 1978: ІІ, 483] ). За своїм призначенням вони не відрізнялися від хуторів та ферм. Часто урочищами звалися ділянки під лісом або в ньому. Протягом ХІХ – на початку ХХ ст. зафіксовано 121 урочище, назви яких переважно мотивуються географічними термінами, флоролексемами, мікротопонімами, наприклад: Березина, Біла Глина, Горка Березинська, Соснина та ін.

Крім вищезгаданих типів поселень, існували присілки та висілки. Це поселення, утворені на польовій землі біля великого села у зв’язку з нестачею в ньому ґрунтів. Присілками також звалися міські та інші селища, мешканці яких не займалися сільським господарством [Слащук 1994: 561–562; ССУМ 1978: ІІ, 245; Стельмах 1964: 44, 142–152]. Серед зареєстрованих ойконімів цього типу переважають локативні іменниково-прийменникові словосполучення – Виселокпри с. Коханівка, Виселок при м. Шепетівка тощо.

До населених пунктів також віднесено близько 200 лісових сторожок, казарм, корчем, ферм, залізничних станцій, прикордонних постів тощо, що становило майже 10 % від усіх найменувань-словосполучень; номінація їх засвідчила переважання ойконімійних еквівалентів (Будка на 580 версті Пд.-Зх. З. Д., Контора лісна в урочищі Рудня) та локативно-квалітативних (Гнилий луг, Габрильська Слобода) і посесивних (Ковальського, Романин) назв. Землі, які надавалися різним особам за службу без зазначення типу поселення, мали назву дача [ЭС: 10, 162]. Відповідно розрізнялися „дачи владельческие”, або просто „дачи”, і „лесовые дачи”; подібними до останніх є урочища. Процес номінації таких об’єктів здійснювався за допомогою різних способів: відантропонімного (від прізвища власника), відтопонімного (від назви розташованих поруч села, річки тощо), відапелятивного (до уваги бралися певні особливості місцевості).

Територія краю зі своїми великими земельними угіддями постійно привертала увагу поселенців-іммігрантів. Початок іноземному заселенню було покладено ще в часи існування Речі Посполитої. Першими колоністами стали сектанти із Західної Європи, які тут оселялися завдяки пільгам, наданим землевласниками. Колоніями називали поселення осіб однієї національності або вихідців з одного міста, які проживали разом в іншій країні чи місті [Гофман 1998: 6]. Зокрема, на початку ХІХ ст. на Волинські землі почався наплив німецьких колоністів. У 1804 р. біля м. Кунів була утворена перша колонія – Антонівка, у 1817 р. – колонія Вальдгойма та ін. Починаючи з 1817 р., царський уряд намагався стримувати колонізаційний рух. Якщо раніше сюди переїжджали втікачі від переслідувань або бажаючі отримати пільги, то у 30–60-х рр. переселенці орендували або купували землі у поміщиків Південно-Східної Волині та Поділля. Переважно це були німці – протестанти і католики із Прусії, Німеччини, Австрії. Більшість їхніх колоній розрослася і має нині статус сіл (Антонівка, Мар’янівка).

У кінці 1906 р. почалася столипінська аграрна реформа, в результаті якої селяни отримали право виїжджати на хутори або відруби й утворювати поселення. Це сприяло різкому збільшенню одноосібних господарств – хуторів (так, лише у Старокостянтинівському повіті станом на 1 січня 1912 р. зафіксовано існування 779 одноосібних хуторів. Біля с. Губин засновано хутори Липник, Калинівка, Новина [Манкевич 1997: 29]). Більшість таких ойконімів мала локативно-квалітативну або посесивну семантику.

Протягом 1917–1921 рр. на території України постійно створювалися нові або трансформувалися старі повіти, волості, сільради. Урядом Директорії був прийнятий закон „Про організацію адміністративної влади в місцевостях, звільнених від більшовицької окупації”, згідно з яким Україна була поділена на дві області – Західну і Східну. Кам’янецька губернія у складі дев’яти інших входила до складу Східної області, столицею якої був Київ, а пізніше – Вінниця і Кам’янець-Подільський. Крім того, М. Грушевським було розроблено концепцію нового адміністративного устрою. За Законом „Про поділ України на землі” територію держави було розділено 32 землі, зокрема на Болохівську, Волинь, Погорину, Побужжя, Поділля тощо [Олуйко 2005: 59, 157].

1 лютого 1922 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет видав постанову „Про адміністративно-територіальний поділ України”, завданням якого було розроблення плану нового районування України. У травні 1920 р. територія держави була поділена на 12 губерній, зокрема на Волинську і Подільську. Центр Подільської губернії знаходився у Вінниці, а Волинської – у Житомирі. У межах сучасної Хмельниччини виокремлювалися Ізяславський, Кам’янецький, Летичівський, Полонський, Проскурівський, Старокостянтинвівський та Ушицький повіти [Олуйко 2005: 62, 163, 166]. У серпні 1922 р. було заборонено самовільно змінювати межі губерній, повітів і волостей, а в жовтні встановлено основні принципи поділу республіки [Збірники 1922: № 45, 669]. 12 березня 1923 р. замість 102 повітів і 1898 волостей було утворено 53 округи і 706 районів. Територія сучасної Хмельницької області поділялася на три округи: Кам’янецький (17 районів), Проскурівський (16 районів) та Шепетівський (14 районів) [Олуйко 2005: 62, 166]. Округи були приблизно удвічі більшими за повіт. На зміну волостям прийшли райони, які стали однією з основних адміністративно-територіальних одиниць і утворювалися з однієї або кількох волостей. Реформа 1923 р. була завершена у 1925 р. ліквідацією губерній та переходом до триступеневої системи управління (округ – район – сільська одиниця) [Збірники 1925: № 29–30, 435; Кіпран 1995: 105–108; Недух 1967: 74; Стоян 1965: № 4, 71–77].

У 1926 р. було проведено Всесоюзний перепис населення, за підсумками якого видано збірники, що стосуються адміністративно-територіального устрою регіонів. Як і в попередніх списках поселень (1899, 1906, 1910, 1911, 1914 рр.), до населених пунктів належали лісові сторожки, залізничні будки, казарми та півказарми, станції та роз’їзди, водокачки та корчми. Статусу поселень набрали артілі, призавгоспи, радгоспи, агробази, церковні сторожки, шосейні будки, лісництва, лісові сторожки і господарства, дитячі колонії, колектори тощо. Найчисленнішу групу становлять поселення, пов’язані із залізничним сполученням. Зрозуміло, що усі станції, півстанки і роз’їзди, водокачки, блоки постачання паровозів, касарні (казарми), залізничні будки існували й раніше, але вперше вони були введені в облік населених пунктів у довідниках за 1926 р. Загальна кількість таких населених пунктів сягала майже 700 одиниць. Багато поселень з’являються вперше, але не фіксуються у наступних довідниках, очевидно, у зв’язку з приєднанням до іншого населеного пункту чи переселенням людей. Певна кількість поселень змінила свій статус: хутір → село, урочище → село, урочище → хутір, колонія → село, село → містечко тощо.

У системі назвотворення значних змін не відбувалося: ойконімізувалися адміністративно-господарські (Агробаза, Колгосп, Водокачка) та географічні терміни (Ліс, Гай), назви хуторів здебільшого мали посесивний характер (Коваля, Яцуків). У багатьох найменуваннях відображався ідеологічний зміст епохи (Червоне, Жовтневе).

У 1930 р. було ліквідовано округи. Система управління стала двоступеневою: район – центр. 27 лютого 1932 р. на шостій позачерговій сесії ВУЦВК прийнято постанову про перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему: район – область – центр. Тоді в Україні було утворено п’ять областей: Дніпропетровську, Харківську, Київську, Одеську та Вінницьку, до якої і входила територія Хмельницької області (всього в області нараховувалося 71 район, 36 міських і 5008 сільських поселень).

У травні 1935 р. в західній частині Вінницької області було створено прикордонні округи і райони – Кам’янецький (9 районів: Дунаєвецький, Кам’янецький (міський), Миньковецький, Новоушицький, Орининський, Смотрицький, Солобковецький Староушицький і Чемеровецький), Проскурівський (9 районів: Базалійський, Волочиський, Городоцький, Красилівський, Михалпільський, Проскурівський (міський), Сатанівський, Чорноострівський і Ярмолинецький), Шепетівський (10 районів: Антонінський, Берездівський, Грицівський, Ізяславський, Ляховецький, Плужнянський, Полонський, Славутський, Теофіпольський і Шепетівський) та Могилівський (6 районів регіону: Віньковецький, Вовковинецький, Деражнянський, Летичівський, Меджибізький і Остропільський). Старокостянтинівський і Старосинявський райони до складу прикордонних округів не увійшли [Олуйко 2005: 183–184].

22 вересня 1937 р. постановою ЦВК СРСР Вінницьку область було поділено на Вінницьку та Кам’янець-Подільську, а Кам’янецький, Проскурівський і Шепетівський прикордонні округи були ліквідовані. Усі райони сучасної Хмельниччини увійшли до Кам’янець-Подільської області. У травні 1941 р. обласний центр був перенесений до м. Проскурова [Олуйко 2005: 74, 183].

Слід відзначити особливу нестабільність у розмежуванні районів. Так, у 1924 р. був розформований Берездівський район; у 1928 р. – Довжоцький, Жванецький, Лянцкорунський, Маківський і Бахматовецький райони; у 1929 р. – Кузьминський район; у 1930 р. Судилківський район реорганізований у Шепетівський; у лютому 1931 р. були ліквідовані Базалійський, Вовковинецький, Війтовецький, Зіньківський, Ганнопільський, Китайгородський, Красилівський, Купинський, Миньковецький, Плужнянський, Старосинявський, Фельштинський і Чорноострівський райони. У 1935 р. створено Остропільський і відновлено Базалійський, Берездівський, Вовковинецький, Красилівський, Миньковецький, Плужнянський, Старосинявський і Чорноострівський райони. У 1939 р. виокремлено Довжоцький і Проскурівський (сільський) райони [Олуйко 2005: 74, 169, 178, 182–183]. Такий нестійкий адміністративно-територіальний устрій проіснував до початку Великої Вітчизняної війни.

За наказом Гітлера, вся окупована територія поділялася на рейхскомісаріати, які ділилися на генеральні округú, а генеральні округú – на окрýги [Нім.-фаш... 1963: 14–15]. На окупованій території України утворено рейхскомісаріат „Україна”, який поділявся на генеральні округú. Західною з них була генеральна округа Волинь-Поділля, у складі якої перебувала Кам’янець-Подільська область, що складалася з 9 округ, або гебітскомісаріатів: Кам’янець-Подільського, Дунаєвецького, Ярмолинецького, Антонінського, Летичівського, Старокостянтинівського, Проскурівського, Заславського і Шепетівського [Верховний 1960: 9–11; Кіпран 1995: 105–108; Нім.-фаш... 1963: 30–31, 34–35; Олуйко 2005: 16, 198].

Після Другої світової війни було відновлено довоєнну адміністративно-територіальну систему. Станом на 1 вересня 1946 р. у Кам’янець-Подільській області нараховувалося 38 районів, до яких входило 1 660 населених пунктів, з них 7 міст, 9 селищ міського типу. Відмінностей між назвами різних типів поселень не зафіксовано.

Почався інтенсивний процес перейменування населених пунктів насамперед із пейоративними, відетнонімними та іншомовними назвами, на зразок: Ляхівці → Білогір’я, Підлящики → Долинівці, Ядвинин → Новосілка, Тиранівка → Прислуч, Янушівка → Іванівка, Юськівці → Йосипівці, Тадеушпіль → Фадіївка, Татарівка → Веселинівка, Кобиллє → Веселівка, Свинна → Веснянка, Індики → Трудове, Свинна → Червоне.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 16 січня 1954 р. на ознаменування 300-річчя возз’єднання України з Росією та в честь видатного державного діяча й полководця Богдана Хмельницького м. Проскурів було перейменовано на Хмельницький, а Кам’янець-Подільську область – на Хмельницьку.

До 1960 р. було проведене скорочення районів. У 1962 р. із 26 районів, до складу яких входило 9 міст, 22 смт і 1548 сільських поселень, залишилося лише 10 (Волочиський, Городоцький, Дунаєвецький, Ізяславський, Кам’янець-Подільський, Красилівський, Летичівський, Старокостянтинівський, Шепетівський і Ярмолинецький). У 1965–1966 рр. були відновлені Білогірський, Віньковецький, Деражнянський, Новоушицький, Славутський, Старосинявський, Хмельницький і Чемеровецький райони [Олуйко 2005: 198]. Починаючи із 1969 р., адміністративний поділ Хмельницької області на райони став стабільним – 20 районів. Кількість усіх населених пунктів становила 1484, серед них 10 міст та 21 смт [АТП 1969: 446–448].

У цей час було також перейменовано 23 поселення, причому меморіальні назви (у зв’язку з розвінчанням культу особи Сталіна та його оточення) теж були змінені.

Із 30-х рр. розпочався процес зменшення кількості населених пунктів внаслідок їх об’єднання, виселення чи переселення мешканців в інші місця (у 70-х рр. це вилилося в ліквідацію так званих „неперспективних” сіл).

Станом на 2004 р. у Хмельницькій області нараховувалося 6 міст обласного підпорядкування (Кам’янець-Подільський, Нетішин, Славута, Старокостянтинів, Хмельницький, Шепетівка), 7 міст районного підпорядкування (Волочиськ, Городок, Деражня, Дунаївці, Ізяслав, Красилів, Полонне), 24 смт (Антоніни, Базалія, Білогір’я, Війтівці, Віньківці, Вовковинці, Гриців, Дунаївці, Закупне, Летичів, Лозове, Меджибіж, Наркевичі, Нова Ушиця, Понінка, Сатанів, Смотрич, Стара Синява, Стара Ушиця, Теофіполь, Чемерівці, Чорний Острів, Ямпіль, Ярмолинцфі), 1417 сіл. Адміністративні карти 1992 та 2004 рр. як населені пункти фіксують також залізничні станції, роз’їзди, висілки тощо.

За сучасними даними, у Хмельницькій області кількість міст обласного і районного підпорядкування та селищ міського типу не змінилася. У Білогірському районі нараховується 73 поселення, Віньковецькому – 37, Волочиському – 90, Городоцькому – 72, Деражнянському – 63, Дунаєвецькому – 85, Ізяславському – 93, Кам’янець-Подільському – 120, Красилівському – 94, Летичівському – 57, Новоушицькому – 61, Полонському – 47, Славутському – 81, Старокостянтинівському – 97, Старосинявському – 41, Теофіпольському – 55, Хмельницькому – 80, Чемеровецькому – 70, Шепетівському – 67 і Ярмолинецькому – 59 (всього – 1 448 населених пунктів).

Протягом останнього десятиліття процес перейменування торкнувся окремих сіл: Мануїльське → Святець, Жовтневе → Дяків, Ясне → Наркевич, Плоскове → Волиця [Олуйко 2005: 265]. На нашу думку, змінити назву потрібно у значно більшої кількості населених пунктів, оскільки такі ойконіми передусім прославляють радянський лад і його лідерів, багато з яких завдавало шкоди Україні. Всього таких ойконімів нами зафіксовано понад 30; це, зокрема, Гвардійське (Хм), Дзержинське (Вл), Жовтневе (Вл, Км, Кр), Комунар (Нв), Ленівка (Км), Ленінське (Ск, Тф, Чм), Нове Життя (Чм), Новоленськ (Вл), Петрівське (Дн, Сс), Радгоспне (Пл), Радянське (Др), Сахкамінь (Км), Травневе (Сс), Улянове (Тф), Улянівка (Із, Кр, Сл), Улянівка Друга (Кр), Чапаєвка (Кр), Червона Діброва (Тф), Червона Зірка (Хм), Червона Семенівка (Ск),Червона Чагарівка (Км),Червоне (Бл, Пл, Тф), Червоний Кут (Вл), Червоний Острів (Вл), Червоний Случ (Тф), Червоний Степ (Сс), Червоний Цвіт (Шп) тощо.

Як новостворене зафіксовано с. Юзіно (Кр) [Олуйко 2005: 265], яке, проте, існувало й раніше. Географічні карти, видані протягом останніх років, фіксують значно більше поселень, які не відзначені у довіднику адміністративно-територіального устрою України у 1987 році, і це знайшло своє відбиття у словнику.

Слід відзначити намагання політиків та урядовців провести в Україні адміністративну реформу, згідно з якою територія нашої держави буде поділена на 9 країв: Донецький, Поліський, Карпатський, Київський, Придніпровський, Причорноморський, Слобожанський, Кримський (АР Крим) та Подільський, і до складу останнього можуть увійти Вінницька, Тернопільська і Хмельницька області. Після реформи також планується утворити 4 тисячі громад, 280 районів, 70 міст-регіонів, 33 регіони та міста-регіони [Олуйко 2005: 78, 335], проте такі перспективи у найближчому майбутньому навряд чи будуть реалізовані.

У цілому формування ойконімікону будь-якого регіону відбувається під впливом екстралінгвальних факторів, які дають змогу в системі найменувань виділяти різні лексико-семантичні групи. У процесі номінації між денотатом і ойконімом можуть встановлюватися такі мотиваційні відношення: локативні, квалітативні, локативно-квалітативні, посесивні, патронімічні, родові, першопоселенські, емоційно-експресивні, меморіальні, локативно-посесивні, квалітативно-посесивні тощо. Усі вони фіксуються на території Хмельниччини, але найвищою продуктивністю відзначаються лише 6 моделей.

Політичний та соціально-економічний розвиток суспільства сприяв широкому побутуванню посесивних (Зіньків), патронімічних (Ярмолинці) і родових (Клепачі) назв населених пунктів, які здебільшого мотивувалися антропонімами. Найбільш уживаними серед них були субстантиви на -ів(Глібів), -ин(Нетішин), -jь(Ізяслав), суфіксальні утворення на -івк-а (Богданівка), -івц-і (Цівківці), -инц-і (Ординці), назви у формі називного відмінка множини (Маленки) та посесиви у формі родового відмінка однини (Малецького) або множини (Присяжних).

Із-поміж відапелятивних найменувань домінують квалітативні ойконіми, мотивовані адміністративно-господарськими (Хутір) та географічними термінами (Степ), флороапелятивами (Березина) та прикметниками (Радісне). Утворювалися вони різними способами деривації, властивими українській літературній мові.

Локативні назви поселень виникали шляхом транссемантизації (Смотрич) й афіксації ойконімів (Васьківчики), гідронімів (Збручівка) та географічних термінів (Заруддя). Крім того, в ХІ–ХV ст. фіксувалися описові назви-словосполучення із вказівкою на місцезнаходження денотата (Красилів на Случі). Значного поширення набули найменування з локативно-квалітативними мотиваційними відношеннями, які виражаються двочленними конструкціями (Новоселиця, Стара Синява).

Аналіз історичного розвитку топонімії Хмельницької області засвідчив різноманітність її семантичної та словотвірної структури, що пояснюється багатьма лінгвістичними та екстралінгвальними чинниками. Незважаючи на специфічність окремих моделей, у цілому фіксується абсолютне переважання рис, які характерні для топоніміконів інших регіонів України. Це підтверджує висновок про україномовний характер власних географічних назв досліджуваного регіону практично протягом усього періоду їхнього існування.

Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 Следующая